Остання зустріч

Я одна, зовсім одна на цій планеті...
І божеволію, божеволіЮ.
Всі мчаться далі на своїй кареті,
Не помічаючи, що я стою.

Самотня, боса, у лахмітті,
Лице моє брудне в сльозах,
Одна-однісінька у світі,
В очах ненависть, горе, страх.

Колись в мене була сім’я,
Просторий дім, коханий, друзі…
Тепер я, начебто сміття,
Лежу лиш на зустрічній смузі.

Я встану, щоб мене хтось збив
І, щоб не заважала, кинув на узбіччя…
Він вийде: «Я її, напевне, вбив!..»
Та не впізнає моє змучене обличчя.

Душа буде кричати: «Подивися!
Це ж я! прошу, мене впізнай!»
Йому з карети жінка крикне: «Не барися!»
Він відповість: «Іду, іду..хвилинку зачекай…»

Він вдивиться, впізнає мої риси…
«Боже…як її змучило життя…
Куди пішла тоді?! Якого біса?!» -
Кричав він на скривавлене сміття.
- Що там кричиш? Нам треба поспішати!
Ми спізнюємось, всі будуть чекать!
- Ні, так не можна! Її треба поховати,
Не можна її тут так залишать!

Вона підходить. – Це ж якась п’яниця!
- Що таке кажеш?! Все одно людина.
- Подумаєш, яка дурниця!
Ми спізнюємось! Вже котра година!

Сіли, поїхали, «п’яницю» залишив…
Душа кривавими сльозами плаче:
«Поїхав…а казав же, що любив…
Що ж, не кохає більше, значить.»

Приїхали. Всі радісні, веселі
Танцюють, співають пісні.
А він сидить і думає про неї,
Про ту, що була в кожнім сні.

Зірвався. І уже в дорозі.
Ховати їде ту, що так любив.
І зрозуміти він ніяк не в змозі:
Як сталось так?! Як він її убив?!

Знайшов те місце, взяв лопату
І яму він поглибше риє
«Я так кохав ту дівчинку кирпату!» -
Кричить. Як вовк самотній, виє.
Яма готова. Треба попрощатись.
Поцілував. Змарніле тіло кинув.
«Я буду сюди знову повертатись,
Духовно я з тобою тут загинув.»

В останнє подививсь і закопав,
Поклав на землю дві білі троянди.
Сльозу останню витер і сказав:
«Я скоро повернусь, мій світлий янгол!»