Зозуля

Кувала зозуля надвечір в саду,
Щасливі та довгі літа обіцяла.
Душа обірвалась і холодно стало,
Коли ти сказала: "Кінець. Не прийду…"

Кувала зозуля і другого дня,
Кувала до самої темної ночі.
А серце стогнало, сльозилися очі,
І ноги брели крізь туман навмання

По згарищу марних моїх сподівань
На щиру розмову, на бажану долю…
Доволі кувати, зозуле, доволі,
Бо кожне кування – століття страждань!

А зорі іскрились, неначе було
Високим байдУже до всього на світі.
Чи можна отак безтурботно світити,
Коли у натхнення відтяли крило?

Минулому знаю – нема вороття.
Кування зозулене чути - не хочу.
І все ж таки серцем, розірваним в клоччя,
Я лину до тебе крізь біль – в майбуття.