Пізня осінь

Мов вдова у тяжкій печалі,
У сльозах дощових, в тумані,
Брела осінь все далі, далі
По дорозі в годині ранній.

Спотикалась, немов каліка,
У грязюці липкій та чорній.
За собою лиш вітер кликав
І тікав уперед моторний.

А вона, ідучи, співала
Сумну пісню з дощем у парі.
Коли б чули її, сказали:
- Божевільна жебрачка марить.

- Ой ти, доле моя нещасна,
Де від мене тепер забігла?
А була ж молода та красна
І натішитися не встигла.

По городам, лісам ходила
У квітковому жар-віночку.
Моя пісня тоді дзвеніла
В чисте небо плинким струмочком.

Та віночок десь загубила,
Золоті почорніли шати.
Десь зима причаїлась біла,
Вже недовго її чекати.

Так і йшла, шкандибала бідна
Від села до села поволі,
То тулилась до хат, до світла,
То блукала широким полем.