Ліліана

- Хто вона?...
- Ліліана. Це дочка власника магазину «Веселка»,що ось тут за рогом. Її батька звати Віктор. Кажуть люди, що він дуже заможній і хоче купити землю, щоб вирощувати там великий урожай, та продавати його.
- А що знаєш про його дочку?
- Оооой, Джон, невже закохався? Ти дивись, бо це дівчина мудра та красива і кожен молодик хоче з нею одружитись.
- Ну що зразу закохався? Я просто рідко бачу її от і цікаво стало. Ти Філ не придумуй. Краще розкажи мені про неї більше.
- ООО ця дівчина завжди ходить з високо піднятою головою. Вона не завжди щира. Але вона володіє сильною волею, не піддається чужому впливу. Батько її постійно слухає, каже, що вона єдина, якій він не може наказати і єдина, яка може наказати йому. Ще вона дуже хитра і винахідлива, якось одного разу так обдурила Дена, що він справді повірив, що його наша багата власниця Марія полюбила. От довго ми сміялись з нього.
- Красива вона дуже.
- Ой краса її холодна і недоступна, тому так і привертає увагу чоловіків…
- Я б слухав про неї довго, та вже мені час, бо бачу люди до прилавка мого підійшли.
- Ну іди, іди. Мрій про свою прекрасну.
- Ох вже і ти Філ фантазуєш..
Джон дуже гарний хлопчина, він торгує на базарі хлібом, його дуже люблять люди, бо він привітний та щирий. Дівчата весь час милуються ним, та говорять «він ніби молоде дерево, міцний та красивий». В нього дуже гарна постать, чорне волосся переливається у кольорі із коричневим, що дивовижно підходить до його зелених, як листок очей. Ігор по вуха закоханий у Ліліану, коли бачить її – замовкає. Весь час милується її довгим та грубим волоссям, вишуканими нарядами, губами та сірими-сірими очима.
І мріє, тільки, щоб жити з нею разом, одружитись завести дітей та сім’ю.
Але так само він знає, як це все неможливо, бо така прекрасна дівчина не буде тратити своє життя на звичайного торговця, який заробляє гроші тільки щоб прогодувати себе і маму. Тому він інколи роздивлявся інших дівчат, але кожна йому не підходила.
Пройшовшись по базарі і нічого не знайшовши Ліліана повернулася додому, бо стомилась. Їі мати стояла біля плити, готувала їсти. Ніхто в селі не вмів так смачно готувати як Настя, мати Ліліани. ЇЇ страви завжди мали дивовижний запах, такий смачний, що тільки ним можна було вже відчути смак страви. Колись її запрошували робити кухаркою у міському кафе, але вона відмовилась, бо говорила, що буде готувати для своїх рідних та дбати про них. Та і чоловік її теж не пускав, все думав, що вона йому буде зраджувати, він і з дому її часто не випускає, лиш деколи Ліліана просить його, щоб мати погуляла з нею.
Ліліані 21 рік, вона дуже молода, дуже розумна, особливо любить давати поради і всі до неї прислуховуються, тому що бачать, яка у неї велика кількість шанувальників і кожна її подруга хоче мати так само багато залицяльників. У дитинстві вона була закохана у конюха Девіда, Ліліані було 16 років, а йому 21, він був гарний хлопчина. Дівчина кожного дня приходила до нього, покататись на коні, їй подобалось коли Девід вчив її їздити. Ліліана кожного дня зізнавалась йому у своєму коханні та і він їй теж, але вона не знала, що це все жартома.. Через два роки Девід поїхав з містечка, повідомивши Ліліану, що його чекає наречена. Коли Ліліана дізналась про це, вона дуже засмутилась, розчарувалась, але ніхто не звертав увагу, на її почуття, у людей і крім цього було багато турбот. Дівчина плакала на самоті, їздила на коні і думала про Девіда, їй було вже 18. Девіда з того часу вона не бачила і дуже змінилася, відтоді вона не любила нікого, навіть зараз себе переконує, що не буде одружуватись. Стала горда і більше нікому не дозволяє втиратись в свою довіру. Раніше вона звинувачувала увесь світ в тому, що у неї забрали Девіда, кричала, що його вкрали. Але її життя нікого крім неї не цікавило, мати була завжди на кухні та працювала біля будинку, батько завжди у своєму магазині сидить з ранку до вечора. Дівчину не було кому вислухати. Вона вважала своїм єдиним другом небо,бо завжди дивлячись на нього говорила про світ внутрішній стан, про те, що її мучить.
Ліліана зайшла в свою кімнату, вирішила відпочити. Кімната її була досить простора. Посеред кімнати стоїть ліжко, біля нього тумбочка на якій лампа, збоку шафа та дзеркало,а в самому кутку маленьке крісло і біля нього поличка з деякими книжками. Вона любила читати, вважала, що читаючи книгу, вона переживає не тільки своє життя, але й життя інших. Ліліана мріяла про фортепіано. Вона вміла чудово на ньому грати, але батько категорично відмовлявся купити його дочці, бо не любив гру на ньому.
Ліліана лягла на ліжко та заснула.



До пристані причалив корабель. На кораблі було багато людей. Хтось напевне приїхав в гості до рідних, хтось переїхав сюди жити, а хтось повернувся додому. Маленька дівчинка вибігла найперша, вона зашпорталась за шнурок і впала, людей виходило багато і жоден не допоміг дитині піднятись. Дівчинка плакала і кликала свою маму, підбігла жінка та взяла маленьку на руки, погладила її, пригорнула до себе і пішла дальше. Мабуть вони приїхали додому, від родичів. Це можна сказати по тому, як радісно вибігла з корабля маленька дитина. Повернулися до сім’ї, як це чудово. Сім’ю не може замінити ніщо на світі. У всіх тільки одна сім’я, навіть якщо вона зібралась на деякий час, вона обов’язково повинна сісти за один великий стіл. Це дуже важливо.
Жінка з дитиною блукала по місту. Здавалося, ніби вона зовсім його не знає.
Її дивну поведінку побачив Філ. Чоловік вирішив допомогти жінці, адже бачив, що їй потрібна допомога.
- Здраствуйте пані! – посміхаючись привітався Філіп.
- Добрий день! – так само відповіла жінка.
- Можливо вам допомогти? Я побачив, що ви тут блукаєте, мабуть не знаєте міста. Звідки ви?
- Я приїхала з іншого міста, тут раніше жив мій чоловік, приїхала тільки я з дочкою, а він приїде через тиждень. Я шукаю житло, але от ніяк не можу знайти. Якщо б ваша милість, підкажіть де тут можна зняти кімнату на пару днів.

Філіп одразу ж подумав, про сім’ю Віктора Форбса. Вони здавали кімнату, якраз вчора звідти виселилась жінка.

- Я можу запропонувати вам одну сім’ю, яка здає кімнату, вони не беруть багато грошей за неї, ходіть, я вас відведу.
Філіп ввічливо провів жінку до будинку Віктора.
Жінка з дитиною уважно йшла за Філіпом, який вів їх до будинку. Прийшовши на місце, Філіп став кликати господиню:
- Настеееее, Настееее!
- Це чого ти тут розкричався,будь тихіше, моя дочка спить! – відповіла господиня.
- Я привів до тебе клієнтку, хоче кімнату зняти на тиждень, поки чоловік не приїде.
- О це чудово, вчора якраз жінка виселилась, проходьте пані,- вона люб’язно запросила жінку з дитиною в дім,- я вас пригощу чаєм.
Філіп повернувся до своєї роботи, продавати коври.
Жінки довго розмовляли. Вже дізнались все одна про одну. Нову жительку звали Ольга, жінка гарна,одягнена охайно, та має мале біле волосся. Її дочку звати Сьюзі, дитина маленька ще, їй всього 4 роки, але дуже рухлива та постійно посміхається. На кухню якраз ввійшла Ліліана. Мати познайомила її з новими гостями. Ліліані дуже сподобалась маленька дівчинка, у неї було гарне русяве волосся, кучеряве та ніжне.
- Нарешті буду мати з ким поговорити та погратися,- посміхаючись казала Ліліана,- ваша дочка дуже гарна пані Ольго, дуже на вас схожа, такі чудові очі,- ввічливо дивлячись на Ольгу говорить Ліліана,- ми підемо в мою кімнату, ви не проти?
- Ні звичайно, ідіть,- сказала Ольга.
Жінки залишись на кухні поговорити. Настя розказувала новій знайомій, як любить свою єдину донечку. Розказувала, що її чоловік, вдома тільки ночує, весь час сидить в магазині і зовсім мало приділяє увагу їй та дочці.
Тим часом Ліліана та Сьюзі гралися. Ліліана дала дівчинці свою стару ляльку, якій вже понад 5 років,та виглядала вона зовсім новою:
- Цю ляльку мені подарував батько, коли мені було 11 років,- розказувала дівчинці Ліліана,- я дуже її любила і вона була моєю єдиною подругою. Я ніколи не брала її з собою надвір, бо боялась, що у мене її відберуть діти і батько потім розсердиться. Та вдома я з нею не розлучалась.
- Мені вона подобається, як її звати?- спитала Сьюзі.
- І справді, я навіть її не назвала,завжди казала їй «лялька», я чомусь не задумувалась, над ти щоб дати їй ім’я. Може назвати її, як тобі хочеться.
- Не можу, це ж не моя лялька, вона твоя і ти повинна дати їй ім’я.
- Десь іншим разом. Ходи я тобі почитаю казку, про прекрасну принцесу, таку як ти,- Ліліана взяла за руку дитину і пішла читати їй казку.
Ліліана дуже прив’язалась до дівчинки. Вона весь свій вільний час проводила з нею. Ось дівчина вирішила показати Сьюзі місто. День був сонячний, вона одягнула маленьку у гарне червоне плаття, та пішла у місто. Вони ходили по вулицях та роздивлялись все навкруги. Ліліана виглядала дуже щасливо та безтурботно і це просто не могли не побачити жителі міста, звісно всім стало цікаво, що це за дівчинка йде з нею. Та Ліліана відмовлялась про це розказувати і йшла дальше.



В той день торгував на базарі Ігор, по вуха закоханий в Ліліану. Він спостерігав за нею, а особливо здивувався коли побачив біля неї маленьку дівчинку. Зразу підійшов Філ:
- Піди ж познайомся з нею, Джоне, бо ще втратиш можливість.
- Та хіба вона захоче зі мною знайомитись? Ти подивись яка вона прекрасна, а який я? Навіть одягнений не зовсім гарно.
- А зовсім це не важливо. Ти не чекай,що вона сама підійде до тебе і буде знайомитись, ти краще подумай добре про те, що всі підходять до неї от бачиш, он вже і один підійшов! Не стій, бачу ж я що любиш її. Йди. Я подивлюсь за твоїм товаром.
Ігор не рішуче, та все ж ішов до Ліліани:
- Добрий день,- чемно привітався Джон,- яка біля вас красива дівчинка,- хлопець нагнувся та поцілував маленькій дівчинці руку, потім поцілував руку і Ліліані.
- Добрий день, ми зовсім незнайомі, а ви вже цілуєте руку? Хм…,- відповіла маленька Сьюзі.
Ліліана засміялась разом з нею і Джон.
- Мене звати Джон, чарівні дами, буду дуже радий, якщо ви дозволите з вами познайомитись.
- Звичайно, я Ліліана, а це моя маленька подруга Сьюзі,- відповіла Ліліана.
Джон зовсім не чекав на таку відповідь, він думав, що Ліліана обернеться і піде геть.
- Мені дуже приємно,бути з вами знайомим,- ввічливо відповідає Джон,- може хочете прогулятись?
- З задоволенням, я якраз показую Сьюзі місто, вона в мене погостює деякий час.
- Давайте покажемо маленькій принцесі наше озеро,- запропонував Джон.
І вони пішли до озера. Дорога була не далека і йдучи нею, неможливо не помилуватись чудовою зеленою травою, квітами, деревами. Дійшовши до озера, вони сіли на траву, Джон пригостив дівчат цукерками, які були в його кишені:
- Пригощайтесь! Вони дуже смачні.
- Дякую,- відповіла Ліліана,- а ким ти працюєш?
Ігор почервонів, він зовсім не хотів говорити про свою нікчемну роботу, але вирішив нічого не приховувати:
- Я торгую на базарі, хлібом.
- Ти сам печеш хліб?, - запитала Сьюзі.
- Так, сам. Я довіряю тільки своїм рукам, сам печу, сам продаю. Мій хліб дуже смачний, хочете скуштувати?
- Так звичайно, Ліліана ти теж хочеш скуштувати хліб Ігоря?
- Я з задоволенням попробую хліб цього юнака.
Джон дуже задоволений, такою щирістю: «Виявляється, Ліліана не погана і зовсім не горда. Вона щира та мила»,- дума собі він.
- Мені пора повертатись на базар, торгувати, ви також йдете?,- спитав Джон дівчат.
- Так, ідемо. Пішли Сью, вже скоро стемніє нам також час повертатися додому,- Ліліана взяла за дуру дитину і пішла.
Дорогою додому Ігор дав дівчатам буханку хліба і попрощався з ними.
Головне, що він забув, то це домовитись про наступну зустріч, та про це йому ніколи було думати.
- Ну як Джон? Не образила тебе Ліліана?,- спитав Філ.
- Зовсім ні, виявляється вона дуже щира тат зовсім не погана.
- Ти дивись, не дури себе, ти ж тільки що з нею познайомився, краще дізнайся більше всього про неї.
- Та я вже дізнався багато. Зараз немає часу, вже темніє, пора збиратись додому, маю ще ліки купити мамі,- каже Джон і йде збирати свій товар.



Ліліана з Сьюзі зайшли до хати, коли якраз стемніло.
- А я вже хвилювалась де ви так довго,- мовить Ольга,- чи не загубились.
- Ой що ти, моя дочка знає наше містечко як саму себе, в кожному куточку вже була,- каже сміючись Настя.
- Матусю,- сідає на коліна мамі Сьюзі,- ми сьогодні ходили на базар і познайомились з дуже гарним юнаком, він дуже чемний, поцілував мою руку, і принцесою мене називав,- захоплюючи розказувала дівчинка,- потім ми пішли на озеро, воно дуже гарне, ще хлопець дав нам спробувати свого хліба, він сам його пече і продає.
Софійка побігла, взяла хліб з рук Ліліани і принесла до матері:
- Ось візьміть, спробуйте,- дає хліб Ользі
- То ж давайте, я зроблю нам чаю та заодно повечеряємо разом,- запропонувала Настя.
- Дуже гарна ідея матусю,- підійшла до матері Ліліана, та поцілувала її у щоку.
За столом, вони виглядали як справжня сім’я, обговорювали різні теми. Ліліані не вистачало, такого затишку, її душу обвіювало теплом. Вона почувала себе комфортно і була дуже рада за свою маму. Нарешті у неї є подруга, з якою вона може поговорити про все,що її хвилює. Ліліана дуже любила свою маму, це єдина любов у її житті, в якій вона ніколи не розчарувалась. Дівчині подобалась, як виховувала її мати, не було багато теплоти та постійного піклування, мати виховувала її так, щоб за межами будинку Ліліана бачила,яке життя не просте і не приємне, як буває в сім’ї.
Всі повечеряли, та лягли спати. Ліліана не могла заснути,думала про Джона, він їй дуже сподобався і вона вирішила завтра знову піти на базар.

Ранком дівчина зібралась, поки всі ще спали і пішла на базар, купити продукти додому. На базарі вже було багато людей, кожен хотів купити щось краще. Ліліана купила все, що їй було потрібно і вирішила купити ще два хліба. Вона підійшла до Джона та чемно попросила продати їй дві буханки хліба. Він підняв голову і побачив Ліліану, він посміхнувся і сказав:
- Ти прийшла, я думав що ти вже про мене давно забула.
- Ні, не забула. Але мені просто потрібен хліб,- сказала Ліліана.
Ліліана купила хліб, та збиралась вже іти додому. Джон зупинив її:
- Ліліана, я не можу спати вчора вже декілька місяців думаю про тебе, цілу ніч і цілий день. Я люблю тебе.
Дівчина не знала, що сказати хлопцеві, Джон подобався їй, але вона не любила його.
- Ти говориш безглузді речі, як ти мене любити можеш? Ти ж тільки вчора зі мною познайомився.
- Але бачу тебе щодня, милуюсь тобою.
Ліліана нічого не сказала, просто пішла додому. Пройшло вже два дні, вона весь час сиділа вдома, гралася із Сьюзі та думала про Джона. Вже навіть їй здавалося, що вона любить його, але потім переконала себе, що це не так.
Коли Ліліана лягала спати, маленька Сью попросились спати з нею в кімнаті. Ліліана з радістю взяла її до себе. Вони лягли спати. Ліліані приснився сон, її покійна бабуся, що померла від раку, одягнена у коричневу сукню, говорить:
- Не йди від людей, Ліліана, які вважають тебе найкращими. Зараз не цінуєш, а насправді просто втратиш, задумайся,щирих людей дуже мало в світі, таке життя, не втрать своє щастя, а якщо ти вже його втрачаєш, то негайно повертай його, всіма своїми силами.

Ліліана зразу прокинулась. Вже цілу ніч вона думала над словами бабусі.
Ранком Ліліана пішла до Джона і сказала йому:
- Я могла б признатись тобі в коханні, але хіба ти цього хочеш? Хіба це щось поміняє? Ні, нічого. Я можу зробити крок назад і признатись тобі в коханні, але це не те, що мені потрібно, ні це не те.

Джон не міг зрозуміти, чому вона так говорить. Він так і не зміг зрозуміти чи любить вона його чи ні.


Пройшов тиждень після того, як приїхала Ольга та її дочка, вже мав забрати їх її чоловік. Настя наготувала їди на стіл та чекала гостя. Ось вже і він постукав. Ліліана пішла відчинити двері. Відкривши двері, вона завмерла, поблідла і її серце почало швидко битись. Це був Девід. Любов усього її життя. Любов, яку вона старалась забути, але не могла.
Йому вже 26 років. І Ольга та Сьюзі його дружина та дочка. Девід сам завмер від подиву, та захоплення, як змінилась Ліліана, адже він пам’ятає її такою ще юною дівчинкою, яку він кожного дня вчив кататись верхи на коні. Ліліана відійшла в бік, та пропустила Девіда і дім. Та він стояв на місці, все ще в ступорі від здивування. Ввійшла Сьюзі та кинулась в обійми до нього, вже тоді Девід очухався. Він пройшов попри Ліліану і зайшов до кухні,де був накритий стіл та сиділа його дружина. Настя запросила всіх до столу. Та Ліліана відмовилась. Вона пішла до своєї кімнати та гірко плакала зі слова: «Ось моя любов,яку я втратила, яку чекала усе життя, що прожила, чекала його,що створити з ним наш світ, але тепер у нього є свій власний, прекрасний світ. Красуня дружина і маленька дочка». Ліліана продовжувала плакати, але розуміла, що сльози її не врятують. У її кімнату постукав Девід, та ввійшов. Ліліана зразу витерла сльози.
- Ти дуже виросла, стала дуже красива, впевнений вже, що маєш нареченого, незабаром вийдеш заміж,я пам’ятаю, це все про, що ти думаєш завжди ,- спокійно говорив Девід.
- Не вийду, ніколи не вийду. Любов до тебе, це те про, що я думаю завжди, кожного дня,- зі сльозами на очах говорила Ліліана,- а в тебе дружина, дочка. Як б не було, я рада за тебе.
Ліліана продовжувала плакати.
- Яка дружина? Яка дочка? Я не одружився, коли поїхав, та жінка мені не сподобалась, я весь час працював. Та багато міркував про подальше своє життя. Я думав про тебе,- з посмішкою відповів Девід.
- Тобі хто тобі Ольга?
- Це моя сестра, її чоловік не зміг приїхати, тому я приїхав по неї.
Ліліана зразу ж кинулась в обійми до Девіда,вже забувши про все на світі, вона була щаслива.
- Твоє щастя – це моє щастя, і твій сміх – це мій сміх, і твоя радість – це моя радість. І ще я хочу зробити тебе веселою, і щоб ти знала: я завжди з тобою, поруч я чи ні,- обнімаючи Ліліану говорив Девід.

Він і справді весь час любив Ліліану, але сказати про це їй 10 років назад, просто не міг. Девід залишився жити із Ліліаною у їхньому містечку, в будинку де раніше він жив. Вони одружились, та жили щасливо. Коли Ольга та Сьюзі повертались додому, Ліліана подарувала дівчинці свою маленьку ляльку:
- Візьми її, тепер батько не посварить мене за неї. Вона твоя. Можеш дати їй ім’я.
- Я назву її Ліліана.
Сьюзі обійняла Ліліану, попрощалась з усіма та поїхала з мамою до пристані де їх чекав чоловік Ольги.
Ліліана та Девід в майбутньому сварились, але залишались жити разом із їхніми двома прекрасними дітьми.
Джон одружився з одною із подруг Ліліани, та дальше продавав хліб, він також був щасливий та мав дітей. Віктор на старість подарував свій магазин дочці, та жив із Настею в будинку щасливо.

Світ не причинив нікому з них зла, він просто приніс їм розчарування.
Розчарування зазвичай вважають нещастям. Це забобон. Як, якщо не через розчарування, вони змогли зрозуміти на що чекають і сподіваються? І, як, якщо не через нього до них прийшло самопізнання? Без розчарування, вони б не змогли себе зрозуміти.