Nasty Blond

Не ранок, а прокляття здійнялось
утримавши мій сон іще на хвильку
війнуло блиском, підійшовши хтось
промовив мені слово тихо-тихо....
Вона, знову вже бадьора
пристанна, ніжна, наче доля йшла
моя, ота, яка всміхатись вміла
да так, що погляд відійма.
Вікно, яке пускало хвилю
повітря чистого і знову потягло
а я, ще спати хочу сильно
немов сплетіння в доля прийняло.
Не тихим був сніданок, не доречно
побачив ті вуста розпещених квіток
і все манило в ті зірці, не легко
так стриматись, зомліти, не знаток...
Бодай хто знає її милу
упізнаючи в ній своє чуття
таку осилену, соромлену, красиву,
що все розмежує сердечне каяття...
Зі стоя мені бачилося тричі
богинею її не називав
боявся що при назві втрачу силу,
яка дала ту віру, лиш мовчав...
Красиво подалися ми до степу
тікаючи від всіх тоді людей
а небо, як горіло небо
палало черевоним від ідей.
Туди ! - вказав я на дерева
розпатлана, але все не своя
ми мчали чим бистріш до зорі неба
ми мчали ніби тихо догора...
А там світліло зоряно і ясно
обмежень не пробачити, лиш йти
вона приспівуючи тяжко
кида на мене погляд, молоді,
та молодість зітхала та не впала
рушіла наші долі відчува,
що скоро буде сильний бій вулкана,
що скоро ненаситними става.
О зоре, як співали птахи
у ту осяжну ніченьку ясну
ми підіймали руки, і руками
поєднували душі у дугу.
Розтаяла, покровищниця пекла
кусаючись ,немов мале дитя
приємно відчувати подих літа
в обіймах чарівнішого маля...
Вона, і знову почалося
огортуючи тіло ангеля
моя душа наповнила голосся
все відчува, коли таїтся та.
Ті вії все розкошніші простих
і носик, що обходив дивний ріст
вона є зміст чаруючого ложе
вона мій вміст, мій подих, моя злість.
Куйовдячись на літнім оберезі
трава все пахла свіжим пеленом
привстала, тихи лиш привстала
не звбираючи вгадань на дивний сон.
Лежали, ніби не одне
а лиш однісіньке, просте,немов немає
лиш береже, коли хтось підійде
нема різниці скільки часу тратим.
Диихнула і назад зібрала вітря
я теж дихнув - але не засипав
лишень боявся втратити мрійливу,
пускати у дорогу, милу даль.
Тей дотик, тихе слово, рине соло
і спів почувся аж до неба тла
моя дівчино, як воно чудово,
коли тей спів тебе не розлуча,
хоча й не вирішені ноти,
хоча і спiв здавався не чутким,
але якби почув ті нот прохожий,
то зовсім не пішов від підняття.
Яка вона хороша і душевна
мабуть й сама того не поміча
коли у серці й досі рине пісня
через роки, століття і буття.
Коли сто років знову зашепочуть
коли кохання стане в новий світ,
тоді, мабуть, побачить мене схоче
заглибиться у тей пристивлий вид.
О ні, чого хотять шукання
чому і досі вдалечі стоїть
і все пуска руками ,лиш зітхання
немов не до розмови полонить.
Моя дорога, що то за стави
куди споглянеш тільки лиш болото
розмежування не знайшли світи
моя дорого, лишенько дорого...
Спить, шука ілюзій
і дихає несповнено, своя
кохання дико рвалося у ступінь
то другий, третій, шостий поглина.
Росла собі збентежено і вперто
розкрила очі, потім знов лягла
росла собі, не знаючи відверте
учора, лиш сьогодні, та й нема.