Чужий монолог

Над льодяною площиною часу,
Під марноцвітом гаснучих зірок,
До зЕрня зЕрно класти знову в чашу
Товкти все ту ж глевку, загуслу масу
І сипати кісток сухий пісок…

Вітри холодні стомленої віри
Вовками виють і тривожать сни,
Сплелися струни зламаної ліри,
Мовчить каміння мертвої Пальміри,
Не видає святої таїни…

В ці стіни билась вічність головою,
Цими дорогами ходив останній Бог,
Кропив сліди солоною ропою,
Блукав в тумані, бив бур’ян косою,
Чавив по слову довгий монолог…