Чотири сестри

Десь далеко є село –
Що в нім тільки не було!
Мешкало подружжя там –
У дворищі сміх та гам
Доньки юні підростали,
Згодом вже дорослі стали
І до міста подались,
Там і заміж віддались.
В кожної своя родина
І коханий, і дитина.
Ніби всі з рідні щасливі,
Але з часом сталось диво…
Перша й третя найхитріші –
Їм нажива наймиліша.
Матінці не догоджають,
А на землю види мають.
Наймолодша й друга доньки
Натрудили геть долоньки,
Чуйні серцем і душею,
Безкорисністю своєю.
І матусю пожаліють,
Й дім теплом своїм зігріють.
А дві інші між стернею
Діляться уже землею:
«Там тобі, а там мені!
Он тобі у бур’яні!»
Сваряться на все село,
Аж спітніло вже чоло.
Спершу сад давай рубати –
Будуть дачу будувати.
Він заплакав-застогнав:
«Я вам силу всю віддав!»
Та зяті того не чули,
Що зрубали, що зігнули.
А дружини їх співали,
Гілля в яр десь викидали.
Мати бідна заридала,
До землі вона припала.
І молодша із сестер
Вже не стрималась тепер:
«Любі сестри, що це з вами?
Вам не шкода праці мами?
Пам’ять залишіть про неї,
Бо не вічна наша неня!»
Принесла пагінчик груші,
Щоб зріднилися всі душі:
«В рідному садочку, мамо,
Ми посадимо із вами,
Щоб все ваше покоління
Знало, де його коріння!»
Як копнула зо три рази,
Горщика знайшла відразу.
Подивилась – повен злата:
«Мамо, ви у нас багата!»
«Ні, дитино, це твоє,
Це в душі у тебе є!»
«Дерево удвох садили
З вами, мамо, – я щаслива,
Бо зі мною ваша сила!
Тож і злато, яке маю,
Я на всіх нас розділяю!»
Сестри, як про те дізнались,
Враз до неї позбігались:
«Ми ж тебе завжди любили
І землею наділили –
Є у полі яр глибокий,
А у нім є рів широкий.
Там твоя земелька й буде,
Й не судитимуть нас люди!»
Менша донька рано встала,
І середню теж позвала.
З грабельками в яр спустились,
І до рову нахилились.
Розрівняли все гарненько
І струмок знайшли тоненький.
Справжнє чудо-джерело,
Ще такого не було:
Всі комахи, звірі, птиці
Напивались тут водиці.
І дівчата заспівали,
Й землю рідну цілували.
Біля срібного струмочка
Сіли поруч на горбочки.
Глянула середня в воду
На свою чудесну вроду
І побачила на дні
Кольори якісь чудні.
Гарно-гарно придивилась –
Скринька розписна з’явилась.
А у ній сіяє злато:
«Ой, навіщо ж так багато?
Треба, сестро, на ці гроші
Нам зробити щось хороше!»
Віддали все на одвічне –
Збудували храм величний.
В ньому Бога прославляють
І нужденним помагають.
Ну а інші дві сестри
Довго злились, як могли!
І копали, і шукали
Та нічого не знайшли.
Згодом теж прийшли до храму
І сестер просили, й маму
Їх простити за образи.
Ті й пробачили відразу.
Так зріднилася родина
В ту чудову світлу днину.