На славу Божу

Споконвіків існує та країна,
Яка єднає добрії серця.
До неї вирушаєм в світлу днину –
Чекає нас усіх країна ця.
Чарівну казку починаю знову
Про дім величний миру і добра!
І розповім усім про силу слова –
Обіцянку, що Господу дана.
Зустрілись двоє – легінь і красуня.
З’єднав Господь навіки їх серця,
Благословив на злагоду й кохання,
Про них і буде казка добра ця.
Були завжди у мирі між собою
І солодко жилося їм разом –
Хоч зналися і з горем і журбою…
Та якось сниться жінці дивний сон.
Побачила у нім священну гору
І вирішила часу не втрачать,
Зібралася собі в ранкову пору,
Щоби хутчій те місце відшукать.
Йшла крізь ліси, поля, озера й ріки
І врешті-решт таки його знайшла –
І для душі були найкращі ліки,
Що та гора священною була.
Молилась щиро дівчина до неба,
Просила в Бога сили для рідні
Й здоров’я, і наснаги треба,
Щоб всі були щасливі на Землі.
«Ти добра і за всіх людей прохаєш,
За це тебе я буду берегти» –
Сказав Ісус. – «Велике серце маєш,
Далеко зможеш ти із ним піти!»
Схилилась дівчина перед горою чемно,
І тихо-тихо мовила вона:
«Ісусе мій, сюди йшла недаремно,
У мене в серці Віра й не одна,
А ще Любов і щире Сподівання
І славити тебе в віках бажання!»
Дала вона Ісусу чесне слово:
Щоб не було – чи радощі, чи болі,
Вона до нього прийде знову й знову,
І буде вчити всіх людей поволі,
Щоби єдналися в своїй любові
Й шукали мудрості у божім слові.
Ось так з роками і діток навчила,
І в кожнім з них була краса і сила.
Та раптом оселились в хаті злидні –
Сварилася щоденно вся родина
Сусіди глузували – злі, єхидні.
Настала сіра й безнадійна днина.
Тоді зібрався чоловік в дорогу,
Торбинку невелику з хлібом взяв,
Вклонився рано-вранці до порогу,
Дітей, дружину міцно обійняв.
Пішов стежиною він ген за обрій
Шукати Мудрості – а де її знайти?
Спитав у лісу: «Друже любий, добрий!
І як мені до Мудрості дійти?»
На що йому листочки зашуміли,
Що та дорога ой як непроста,
І хоч він легінь дуже вмілий,
Нехай хутчій назад собі верта.
Та чоловік не думав відступаться,
Мерщій вперед збирався він іти,
Від лісу встиг уже дізнаться,
Що диво-гору доведеться обійти.
Скінчився день і темна ніч настала,
Нарешті легінь до гори дійшов
Вона стіною кам’яною стала,
Ой, мало хто її так легко обійшов!
Присів собі спочити на камінчик,
Краєчок хліба із торбинки відламав,
Аж раптом із стіни проріс пагінчик –
Так легко він каміння пробивав!
Та вже коли наш легінь придивився,
Побачив: то була в’юнка змія,
В її обіймах-чарах опинився,
І вже не міг згадать своє ім’я.
Туману та гадюка напустила
І сном п’янким героя заморила.
Йшли сірі дні і ночі пролітали,
На чоловіка вдома все чекали…
І сповнена Любові і Надії,
Зібралася в дорогу вже дружина,
Проплакавши всі очі молодії,
Ішла вона лісами без упину.
Збивалася з дороги і блукала,
Молилася до Бога без кінця,
І відчайдушно любого шукала,
Щоб знову поєднати їх серця.
Ісус вказав дорогу до підніжжя,
Де зачарований герой наш пропадав,
Нарешті закінчились роздоріжжя,
Та легінь геть дружину не впізнав.
Упала бідна жінка на коліна,
Молилася до Господа вона:
«Прости нам, Боже, всі наші провини!
За них ми відплатили вже сповна.
Ти поєднав наші серця навіки,
Прошу тебе, наш шлях оберігай!
Верни в сім’ю і батька, й чоловіка,
Йому і Віри, і Надії дай».
Змія шипіла і хвостом крутила,
Нарешті геть її забрала вітру сила.
Туман розвіявся і хмари розійшлись,
Кохані міцно-міцно обнялись.
«Ми побороли страх і безнадію, –
До чоловіка мовила дружина, –
Найголовніше – це наша родина,
І разом з нами наш Ісус радіє».
З тих пір сім’я живе в достатку,
Бо мудрості Господь таки додав:
Найважливіше, коли рідні у порядку
І щоб біди ніхто із нас не знав.