Кухоль життя

Колись у селищі Щасливе
Дівча росло собі кмітливе.
Матуся донечку любила,
Ім’я їй дарувала миле.
Марійка хутко підростала,
Нівроку мудрість здобувала.
У ніжнім віці семи літ
Могла пізнати цілий світ!
Думки людські вона читала,
Пташиний спів розпізнавала.
Могла із вітром говорити,
В дерев наснаги попросити.
І сонечко її любило,
І всім звірятам вона мила.
Така собі дитина щира!
Та якось нібито сокира
Зрубала радість одним махом
І щастя все укрилось прахом…
Матуся тяжко все зітхає
І ось про що розповідає:
«Ген за селом, біля дороги
Росте вербиченька розлога.
У тій вербі живе дві сили –
Недоля й доленька щаслива.
Хто до схід сонечка встигає
І за гілля вербу торкає,
Той може долю собі взяти,
Добра та злата забажати.
Та тільки Боже борони
Біля верби вночі заснути,
Недоля враз примчить туди
І темрявою все окута.
Пізнавши сили немалі –
Недолю й доленьку прекрасну,
Подякувати треба вчасно
Вербі та Матері-землі.
І поєдна верба три сили,
Щоб вічно жив і був щасливий
Той, хто бажання загадав
І шану дереву віддав».
Тоді Марійка запитала:
«Чому ж Ви злата не дістали?»
«Забула, доню, я сказати, –
Продовжувала тихо мати, –
За золото платити треба –
За нього щось візьмуть із тебе.
Я рід наш свято зберігала,
Леліяла та шанувала.
Тебе я, донечко, прохаю
(І з цим спокійно відпускаю) –
Життя ти будеш вибирати:
Обачна будь! Життя це море.
Щоб наплаву себе тримати,
Потрібно мудрості багато,
Щоб пережити й щастя, й горе…»
До сходу сонця далеченько,
Але не сплять донька та ненька.
Нездужа матінка стара,
Марійка каже: «Ой, пора!
Піду я рано до вербички
Просити золота в сестрички!
Хай допоможе, щастя дасть,
Чекайте, матінко, гаразд?»
Як тільки почало світати,
Марійка хутко вийшла з хати,
Стежиною мерщій пішла
І за селом вербу знайшла.
Люб’язно з нею привіталась,
На її велич милувалась.
Чи можна обійнять, спитала.
І розказати, що бажала.
Тут вітер враз сильніш здійнявся,
З вербичкою він обійнявся.
Марійку гілля пригорнуло
І біди всі її відчуло.
Дівча не знало, як віддячить –
Стоїть собі та й тихо плаче.
Почувся листя тихий шепіт
І гілочок легенький скрегіт:
«Я знаю, добра ти дитина!
Ні в чому зовсім ти не винна.
Даю тобі усі дива,
Щоб ти щасливою була!
За це прошу від тебе плату –
Про успіх не розповідати.
Якщо порушиш цю угоду –
Недоля прийде знов до роду».
І тут ураз проснулось сонце,
Марійка дивиться в віконце:
«Невже я вдома? Як же це?
Мені наснилося усе?»
Пішла матусю привітати,
Зайшла до іншої кімнати.
І бачить там її щасливу –
Здорову, молоду й красиву.
Швиденько вийшла на подвір’я,
Де гуси, кури, бруд і пір’я,
А там тепер – паркан високий,
Ставочок чистий і глибокий.
Марійка зразу ж зашарілась,
Вербі низесенько вклонилась:
«За все я дякую тобі,
Угоду я беру собі!»
Пішла на грядку працювати –
Із зерня виростає злато!
З криниці воду набирає –
Вода всі рани заживляє!
Так час ішов – дива тривали
В селі тепер їх називали:
Марія-панна й панна Мати.
Хоч не бажали панувати,
Й до всіх звертались дуже чемно,
Допомагали недаремно.
Марійка стала ще гарніша,
А до людей іще добріша.
Звірятам в лісі помагала
І птичкам в небі догоджала…
Одного разу темні сили
Село Щасливе полонили.
Всіх жителів цього села
Укрила хвиля гніву й зла.
Що не робили: і сварились,
І ображалися, і бились.
Дівча те бачило й страждало,
Любові стало тут замало.
Потрібно диво сотворити,
Щоб навкруги всіх помирити.
Тож рано-вранці – на світанку
З’явилась дівчина на ганку,
Надумала вербу прохати
Допомогти біду прогнати.
Йшла через хащі, через броди,
Через брудні холодні води.
Коліна геть до крові збила…
Вже покидала її сила,
Та врешті-решт таки дійшла,
Вербиченьку свою знайшла.
І зі сльозами на очах
Давай описувати жах,
Який вселився у село,
Що вже зовсім не тим було…
Вербиченька те все почула,
Марійку гіллям огорнула.
Такі промовила слова:
«Хай знову щастя прибува!».
Дива здійснились навкруги
І помирились вороги.
Марійка стомлена, в знемозі
Заснула прямо при дорозі.
Проснулася лише вночі –
У темряві сичать сичі,
Від холоду заклякло тіло,
Від страху серце заніміло…
Ледь-ледь додому побрела
Забувши, де вона й була.
Коли по стежечці ступала,
Травичка ніжки лоскотала.
Коли проходила криничку,
Смачної випила водички.
Ріка їй ранки заживляла,
Звірята їй пісень співали.
І знов навколо чудеса:
Любов панує і краса.
Аж ось – хатина край села,
В якому дівчинка жила.
В дворі кричать голодні гуси:
«Хутчіше нагодуй, Марусю!»
Матуся немічна у ліжку:
«Подай води, дитино, трішки…»
Марійка ніби нежива:
Куди ж поділися дива?
Хотіла всіх урятувати,
А знову біль навколо, втрати…
Пішла Марійка до криниці,
Щоб мамі принести водиці.
Гарненько кухлем зачерпнула,
І до криниченьки шепнула:
«Ой, люба сестронько-кринице,
Дай нам цілющої водиці!
Бо горе знову на селі,
Страждають і старі, й малі..»
Прибігла дівчинка до хати,
Матусю стала напувати.
І тільки мама пригубила,
Як враз вернулась її сила
І молодість, і розум ясний,
І стан стрункий, і зір прекрасний.
З тих пір старі і молоді
Зцілялися на цій воді.
Усіх Марійка напувала,
По кухлю щедро роздавала.
І знову щастя повернулось,
І на селі добро проснулось.
Звірят, пташок вода зціляла,
Всім краплю радості давала.
Та якось птахи розказали,
Що за селом верба вмирала…
«Завжди від неї тінь лягала,
Де ми собі відпочивали.
Тепер засохла бідолаха», –
Проскрекотіли сумно птахи.
Недовго думала Марійка,
Схопила хутко цілу лійку,
Набрала кухликом води
Й помчалася чимдуж туди.
За нею птахи та звірята
Вербу схопились рятувати!


Води хотілось по дорозі,
Терпіти геть уже не в змозі!
Марійка воду берегла,
Та всім по краплі розлила.
До вечора таки дістались,
Вербичку навіть не впізнали…
Гілля посохло, похилилось,
Від часу ніби притомилось.
Марійка стала на коліна
І гарно полила коріння:
«Я дякую тобі за успіх.
За щастя,за красу та усміх.
Життя ти наші зберегла,
І радість нам усім дала.
Тепер і ти рости щаслива,
Здорова, свіжа і красива!»
Гілля миттєво піднялось –
Усе загадане збулось!
Вербиченька зазеленіла,
У відповідь прошелестіла:
«За вашу вірність і любов
Багаті будете ви знов.
Живіть віками у дарах,
І не страшний вам жоден крах!»
На цьому казочка скінчилась…
В Щасливому всі помирились,
Панує радість та добро.
Тож приїздіть у це село!
Тут гостей радісно вітають,
Солодким медом пригощають.
Водиця досі тут цілюща,
Дарує силу невмирущу!