Замітає стежинку зима

Промінь місячний тихо присів на підлогу,
Сумно втомлений вечір припав до плечей.
У кімнату з вікна увійшла прохолода,
Нагадала про морок безсонних ночей.

Ніч накинула хустку монашки-чорниці
На зажурене ліжко і тіло моє.
Виє віхола, мов одинока вовчиця.
Скільки ще вона сліз кришталевих проллє?

У полоні образ, - наче піймана пташка,
І тріпоче сердечко в тривожних думках.
У руках я тримаю розколоту чашку;
Хоч була обережна, та не вберегла.

Чим же я завинила і що упустила?
Чи нещира або неуважна була?
Кровоточать байдужістю зламані крила.
Замітає стежинку кохання зима.