Сиротина

Похилила верба коси,
опустила в воду.
задивився козаченько
на дівочу вроду.
Чорнобривая дівчина,
стан бринить,
уста калина,
гарна наче янголя,
та рідні в неї нема.
Сиротою на всім світі,
ходить річкой,лама віти,
все корзиночки плете,
та на продаж в град несе.
Так вона сердешна,боса,
трудиться,людей не просе,
тягнеться усе сама,
помочі чекать дарма.
Йде до церкви у неділю,
то привітна з усіма.
Невтрача дівча надію
і молебню замовля.
Поставить свічок чимоло,
всій рідні,що вже нестало.
Помолившись з усіма,
повертається сама.
Так минає день за днем.
Та якось козак конем,
весь у гарному убранні,
йде освідчитись в кохані.
-Одчиняй, Катю,врата!
Більше ти не сирота.
Я не дам більш сумувати,
буду сам про тебе дбати.
Ось заслав своїх сватів,
нав"язали рушників,
знатне весілля було,
святкувало все село.
Час минає.Катерина,
Стала уже не єдина,
породила козакові
гарненького сина.
Катря щаслива була,
та прийшла звістка лиха.
Наступають кляті турки,
починається війна.
Катерина, мов осина,
через полечко біжить,
і голосить,як дитина.
і від сліз уся тремтить.
Впала козаку на груди:
- Мій Іваночку,нейди,
що ж із нами,любий,буде,
як не вернешся з війни.
То не ворн в полі кряче,
то не дуб скрипить старий,
то козак на битву скаче,
нині буде славний бій.
Минув рік.Другий минає,
Катря в полі виглядає.
З сином Петриком гуляє,
та все батька нахваляє.
Сокіл в небі проліта.
Син у матері пита:
- Ненечко!Скажи мені,
Чом на світі ми одні?
Де бабуся та дідусь?
-Мій ріднесенький Петрусь,
бачиш сонечко сіяє?
То бабуся нас вітає.
Бачиш місяць ясен сходе?
То дідусь іде в походи.
Він на Гетьманщині зріс,
бив татар,та польський біс
був у пастку заманив
і по зраднетьські згубив.
- Не плач мамо,я не кину.
Я від тебе не піду.
На війні я не загину
і батька свого знайду.