Над проваллям

Закліпав день…Знов спрага жерла жабри…
Ватага тіл, готових до звитяги стояла так,
Як над чумним проваллям
Стоїть списощетинний частокіл…

…Спіралевидність цих пекельних кіл…
Омани з пилу тканої вуалі…
Та жертвенні,поодинокі палі…
Та небеса пусті та неглибокі…
Та попелом притрушена роса…

…Ще, голоси, не мовкнучи, чим душ,
Що зайняті биттям он-лайн-баклуш
«Яка краса…яка краса…»…
…Ніяка…
Бо баба та її тупа коса кладе і нині штабелі в покоси,
Їх половини ріжуть з криком коси,
Їх домовини падають насінням під спів жалю…
…І все по букварю…

…Під льодяним, німим, старим склепіння
Клюють синиці очі журавлю…
В серця встромляють віри ржаві спиці
І палять сталі кинуті копиці
І місять кров’ю мащену ріллю…