Свiча задута вiтром

Скляна сльоза на зламану троянду,
На душу лінза погляду чужого,
З питань сухих сплітай тугу гірлянду,
Та відповідь – знівІдкіль і нічого…

У землю – жолудь, в пам'ять – стигле слово,
Раптові вигини пульсуючих кривих,
І вже душну співають колискову
Скупі жерці на милицях гнилих…

Скляна сльоза, свіча задута вітром,
Узбіччя з ситим ревом двигунів,
Ця сфера лишена давно німим арбітром,
Де – інде сміх крилатих шпигунів…

У землю – жолудь, в пам'ять – перше слово,
Гнучкий батіг, короткі ланцюги,
В хмар олово... по колу... плоть – обнова...
Чекаєш знов екстремума дуги…