Коли впала завіса...

Коли впала завіса і злиплися вкупу душі,
В пащі міста чужого, де жодних знайомих шпар,
Серед сірих отар, що збирають пожухлі мушлі,
І бояться лиш тіні, бо мертвий давно вівчар...

Пазли снів шкереберть, леза слів ріжуть тишу, принишкли
І навколішки ниць до холодної прірви думки,
Страху перші дзвінки, даху зрухи, сумління миші,
Що гризуть напівсохле коріння і труту плюють у струмки...

Заплелися тіла наче змії вузлами, далі
По знайомій стежині в провалля холодного дня,
Білокрила рідня ллє пекучу смолу на скрижалі,
Жалить поглядів терен і йде у ніщо колія...