ОТРУТА

У неї з рук він вибив чарку,
Тієї ж миті по руці
На землю потекла отрута.
Виблискували краплі повні сили
Її назавжди відвести в могилу.
Запала в розум злісна думка –
Піти у темряву, навіки світло
Залишити з дощем і вітром.
Убити усі думки і мрії вона хотіла,
Бо такі на те були важні причини.
Похмурі стали світлі днини.
Життя, як весняний струмок,
Так швидко йшло і в забутті
Минали дні, проходили години.
– Чому ти так...? – він запитав
Тремтячим голосом, питаючи очима,
Вдивляючись в обличчя поглядом тварини
Наляканим від пострілу людини.
– Затьмарена твоя свідомість,
Облиш, кажу тобі, оману цю лиху,
Геть, думи злі!
Покинь мовчання – слово мов натомість.
– Мене ти вбив. – вона сказала.
– Вагання чашу перелляла я,
Від дна по вінця повна та.
Дорога мене в урвище вела, якби не ти
Цей суд вчинив безправний,
І вчасно пробудити зміг мене одну від самоти.
Я дякую, що зупинив, лиш вирок твій
За смерть ще більше він сумний,
Для мене він лише сумний.