Мої крила.

Цей біль. Такий знайомий і такий пекучий,
В минулому житті він душу спопелив.
Там був такий же острах неминучий.
І інший хтось хто це багаття розпалив.
Мій біль. Вже майже північ,
А він не відпускає моїх крил,
Такий же смуток, як полин гіркучий,
І відірватись від землі не вистачає сил.
Він знов прийшов, примарою з минулих літ,
Не кращий і не гірший, все зробив як хтів.
Мене, закрив неначе птаха в клітку,
А сам до сонця мов Ікар злетів.
Цей біль. Такий же сильний, тільки
Тепер я не така, як з ним була.
За ці роки страждань я стала сильна,
І крила сині здобула.
За спиною мов ті вітрила,
Мов небеса та мов безмежний океан,
Охоплять світ, тепер вже сильні крила.
І все наповнить терпкий фіміам.
А ще коли не знала, що кохання,
Не тільки може підіймати.
Я в небесах літала наче ангел,
Та зміг він білі крила поламати.
Він в чорне фарбував їх так уміло,
І насолоду від покори відчував,
А в грудях з кожним днем нестримно так боліло,
Здавалось, що весь світ в мені вмирав.
І я вмирала від його наруги.
Над почуттями щирими як сльози,
Він був коханням й водночас недугом,
Який здолати я була не в змозі.
Не стало сил терпіти зраду,
Його очей холодний блиск, як лезо.
В душі будив, до леслих слів відразу.
Й довіра наче привид щезла.
І йшла, немов сліпа жебрачка,
З роздертою душею мов дрантя,
Він був таким коханим, що змогла б я.
Віддати, за любов його, життя.
Та не знайшла чаклунку в цьому світі,
Що здатна на хвилину, чи на мить
Моїм життям розвести вогник,
В тім серці що вже не горить.
Я крила склала, чорні наче горе
Не хтіла більше в небесах літати,
І з серцем сповненим печалі,
Такого «щастя» більше не пізнати.
І ось тепер коли роки минули.
І час всі фарби зтушував.
У мене виросли нові, великі крила
Не чорні, - сині, наче океан.