Война

Він був ще зовсім хлопчаком
І світ цей був для нього милий
В його душі ще зерно горя не росло
Він був хлопчиною, щасливою людиной.
Коли на Землю впали градом крик і плач
Коли з небес посипалися бомби, люди пали
Зібрав дитинство він своє в кулак
Подорослішав і пішов від мами
Прощання було важким ніби смерть
Якби вони тоді всю правду знали
Вона притиснула синочка до грудей
І декілька хвилин вони стояли.
Не дихали, не помічали час
Можливо матір бачив він востаннє
В його очах виблискував талант
З дитинства мріяв він людей спасати
Він плакав, серденько м’яке,
Такого горя не витримувало зовсім.
Але заради матері, заради всіх людей
Перешугнув свій страх, пішов на зустріч ночі
Минали місяці, листи додому слав
Але на горе матері чим далі, там все рідше
В його словах, була видна печаль
В його думках, бажання просто жити
Вона, старенька, кожний день сама
Хвилюється, коли той лист приходить
Читає, пише зі сльозами на очах
Що вдома все гаразд,
Що сина в Бога просить
Зберегти, додому все чекає
І серце материнське не болить
А розривається великими шматками.
Пройшов ще рік а потім другий, третій
І ось до хати, чоловік прийшов
Старенька жінка, тихо відчиняє двері
І з криком диким, наче стрельнув хтось
В обійми пада, зовсім помарніла
- Невже це ти?Чи то вже марю я?
Чи зараз лиш подобу твою стріла.
Як часто я з тобою говорила
Як гостро ти у відповідь мовчав.
А хлопчик той, вже був дорослою людиной
І серце зовсім не дитяче у грудях
Але, він матір обіймає щиро
І сльози, як колися на очах!