Рідна мово!

Рідна Мово!
Слабкішими стають твої тенета,
Що привертали кожну душу на землі.
Мабуть таки вже зупинилася планета,
Що так жахаються й цураються її.

Зникає мова наша маревом за обрій,
Лиш злегка жевріє у деяких містах.
Плекати нікому! Навкруг лиш „злодій” –
Російська мова, що квітує в помилках.

Ми ж українці! Українські ж діти!
Чому ж ми гасимо останюю свічу,
Що наші пращури, батьки і діди
Оберігали від зловіщого дощу.

Мова – верболозна й предовга алея,
По котрій босоніж ступав Тарас.
Від панських лап оберігав він неї,
Щоб з гордістю донести і до нас.

А ми... Що ж нам зробила мова?
Що так нещадно ганьбимо її,
Хапаємо за горло. Бідна мово....
Тебе я збережу в своїй душі.

Очищу світлу ту алею я від бруду,
Загою рани верболозних віт.
І прокладу стежинку трав’яную,
Оновлю працю стародавніх літ.

Мов зелен сад, нехай буяє мова,
Співзвучність з флейтою несе в собі,
І буде квітнути алея світло-мовна,
Щоб шлях барвінком простелить собі.
15.09.2001 р.