Квітка надії

Щойно сніг розтавати почав,
Первоцвіт пробиватися став.
Ніжно-білий Підсніжник з земельки
До промінчиків прагнув хутенько.
Не лінився, до Сонця тягнувся,
Не зважайте, що тільки проснувся.
Зачарований Сонця красою,
Умивався ретельно росою.
Квітці силу давала Земелька –
Як дитятку матуся рідненька.
Промінці його ніжно голублять,
І вітри, і птахи його люблять.
Поруч Зайчик прудкий пробігав:
«Ой, про шубку новеньку згадав!»
І змінив свою шубку біленьку
На весняну сіреньку легеньку.
«Ти чудовий мій друг, Первоцвіте!
Все довкола промінням зігріте,
Ти мені нагадав про надію,
І радіти весні я зумію!»
Зайченя затріпало вухами:
«Вже пора мені бігти до мами!»
Бо почув він – десь поруч Лисичка
І чимдуж дременув аж до річки.
А Лисичка руда пробігала,
Теж Підсніжника враз упізнала:
«І який же ти гарний, чудовий,
Сповіщаєш усім про обнову.
Якщо час вже настав Первоцвіту –
Значить, зиму успішно прожито!»
А Ведмедик пухкий зашарівся:
«Ой, невже Первоцвіт пробудився?
І мені вже пора прокидатись,
До сезону гайда готуватись!»
А Сорока стара розкричалась:
«Вже весна! А я щойно дізналась!
І якби не наш друг Первоцвіт,
Звідкіля б про це знав цілий світ?
Він усім нам надію дарує
І тепло красномовно віщує».