Гератезис

Йшов мандрівник без їжі та води,
Знесилений від довгої ходи.
І край дороги сів собі спочити –
Ой, як хотілось горло промочити…
Від втоми мандрівник ураз заснув,
Крізь сон міцний слова такі почув:
«Вставай-вставай і воду відшукай,
Не полінуйся, землю прокопай,
Бо тут вода цілюща, непроста –
Від неї сила неабияка зроста!»
Від сну хлопчина зразу ж пробудивсь,
Землі-матусі низько поклонивсь.
І хоч голодним працював, старався,
До вечора він до води дібрався –
Зрадів, живиці щедро зачерпнув,
Напився гарно й зразу ж тут заснув.
Коли прокинувся, уже й не пам’ятав,
Як тяжко копанку він цю копав.
Став на коліна, до водиці нахилився
І в джерело прозоре подивився.
Побачив парубка кремезного, міцного
І дівчину-красуню біля нього.
– Ти звідки взявся? – дівчина питає,
Ти не місцевий, я тебе не знаю…
А він у відповідь: «Здалеку я мандрую,
Ось тут тепер криницю побудую,
Щоби напитися могли мандрівники!»
Торкнулась дівчина його руки,
Сказала: «Ти змарнів і зголоднів,
Напевно, кілька днів уже не їв,
Живу я поруч, зовсім недалеко,
Он бачиш, де гніздо звива лелека.
Вечерю з’їж, з дороги освіжись,
А вдосвіта до праці повернись».
Погодився хлопчина та й лишився,
А згодом на красуні оженився.
Криницю збудував у чистім полі –
Давала вона радість всім навколо.
Бур’ян, колючки й нечесть позникали,
Все, що садили в полі, виростало.
Село багато років процвітає,
І кожен ту криничку вихваляє…
Панує сила вірності й добра –
Щаслива для усіх селян пора!
За роком рік ось так минав в достатку,
І мандрівник уже давно став татком,
Сини повиростали й одружились,
Будинки поруч – та ніколи не сварились!
І в кожного давно вже по криниці,
Ніхто не біга в поле по водицю.
І тільки внучка отого мандрівника,
Маленька, квола, хоч і говірка,
У полі грається щоденно і співає,
І до криниці ручки простягає…
Вода джерельна спрагу їй тамує,
Здоров’я і краси їй не шкодує…
Мала велику таємницю знає –
Криницю Гератезис називає.
То не проста криниця, чудодійна –
Від бід усіх убереже надійно…
А час минав, малеча підростала…
Красунею дорослою вже стала.
Побачив її легень немісцевий –
І мовив: «О, моя ти королево!
Краса твоя навіки полонила,
Моєю стань, ми разом будем сила!»
І щирий парубок запав красуні в душу.
Сказала батькові: «За ним я їхать мушу!»,
Покинула свій дім вона на роки,
І в новім домі зажила нівроку.
А Гератезис в полі зруйнували,
Та й поле вже давно не обробляли.
Село тихенько стало вимирати –
Сіріли де-не-де старенькі хати…
Біда і сум, тумани й неврожаї,
І скрізь пташок голодних кволих зграї…
Наснився невеселий сон красуні,
Почула голосу криниченьки відлуння:
«Допоможи мені і всім селянам,
Бо вимирає все довкола – гине, в’яне…
На моїм місці в полі храм збудуйте,
І пам’яті про діда не марнуйте!»
Прокинулась красуня у тривозі,
За мить зібралась – ось уже в дорозі…
Шукала довго місце серед поля –
Таки знайшла під ранок аж поволі…
Слізьми умилася – розруха і розвал.
Вже не криниця, чорний тут підвал.
До нього ніжно тілом притулилась.
Піднявши руки, тихо помолилась…
Почула, як дзюркоче джерело –
Воно ще більшу силу їй дало.
Красуня всім своїм єством зраділа,
До Гератезис тихо шепотіла:
«Пробач, кринице, ми тебе лишили,
Відновимо – лиш дай усім нам сили!»
На тому місці храм відбудували,
І всім охочим воду роздавали.
З усіх країв туди народ з’їжджався
Здоров’я, сили й щастя набирався.
Село потроху знову відродилось,
І в нім діток чимало народилось.
Усіх красуня у гаю збирає,
Про дідуся свого розповідає.
Як він криницю Гератезис відкопав –
Усім-усім добра завжди бажав.
Багатий світ – нам є що тут цінити,
Що берегти й заради чого жити.
Ніколи рідного не можна забувати –
Тоді й про нас нащадки будуть знати!