Орел

Орлиця дитятко своє піднімала,
Нелегко матусі – підтримки не мала.
Недавно лишилась сама, без орла –
Смертельно поцілила в нього стріла.
Він гідно собою сім”ю захищав
І шансів, щоб вижити, зовсім не мав.
Він падав на землю і думав собі:
«Не буде дитятко моє у біді,
Кохана орлиця підніме його
І виростить сина на славу мого!»
У дзьобі матуся несла пташеня,
У поле тікала вона навмання,
І десь у копиці сховала маля,
Побачивши хлопця, що мчався здаля.
Орлиця крізь сльози благала його:
«Прошу, не чіпай же синочка мого!
Дай рід наш продовжити й жити нам дай!
І серце своє для добра відкривай!»
Наповнились очі слізьми у хлоп”яти,
Пішов собі геть і не став їх чіпати.
А з часом орел помужнів і зміцнів,
Красивий, величний – у небо злетів.
Він став за полями людей наглядати
І від шкідників урожай рятувати.
Ось так на добро він добром відповів
І вдячністю душу людську обігрів.
Нехай же у кожному щирому серці
Любов’ю історія ця відгукнеться.